Ринок землі: між бажанням і можливістю

Ринок землі: між бажанням і можливістю

Аграрна спільнота вимагає зваженихцивілізованихправил на противагу тим народним обранцям, які намагаються якомога швидше проштовхнути примітивний розпродаж гектарів

На IV Міжнародній конференції аграрних інвесторів Agri Invest Forum 2017, що пройшла нещодавно у Києві, сільгоспвиробники — керівники аграрних підприємств з 19 областей України одразу порушили головне питання: перспектива запровадження ринку землі.

За допомогою спеціальних дистанційних пультів аграрії могли проголосувати за питання, які ставили організатори, і так висловити свою думку. Результати їхнього волевиявлення зовсім не такі, як нам представляють прихильники якнайскорішого і безумовного розпродажу землі.

Експерти кажуть, що право купувати землю повинні мати і фізичні, і юридичні особи. Фото Володимира ЗАЇКИ

Із розумом

Майже 20% опитаних проголосували за можливе відкриття ринку, але не раніше ніж через 3 роки — з 1 січня 2021-го за умови, що такий термін буде закріплено законом. Ще 48,3% переконані, що відкривати ринок землі потрібно поступово, починаючи із земель державної та комунальної власності, а потім крок за кроком працювати в межах пілотного проекту з продажу приватних земельних ділянок в окремих районах.

Більшість воліла б на першому етапі розпочати з придбання (саме слово придбання, а не продаж має стояти на першому місці) державних земель на виплат на кілька років під прийнятні, а не комерційні банківські відсотки.

Заступник голови Всеукраїнської аграрної ради Михайло Соколов оголосив єдину позицію аграрних асоціацій: ринок землі не можна запроваджувати одномоментно і зараз. До цього не готові ні держава, ні аграрії. Розпочати варто із 2024 року, перед тим забезпечивши наповнення земельного кадастру і реєстру майнових прав, запровадити програму пільгового кредитування для малих фермерів.

Юридичні заковики

Залишається дискусійним питання можливості придбання сільськогосподарської землі лише фізичними особами. На всіх обговореннях із цього приводу неодмінно спливає питання: хто вони такі, ці фізичні особи? Ні простий селянин, ні пересічний городянин не зможе придбати за власні кошти 200 гектарів ріллі й аби ще залишилося на господарство. Щоправда, такі гроші можуть ховати під картатими пледами окремі тяжкохворі дзюдоїсти, але вони навряд чи оброблятимуть землю. То навіщо їм ту землю купувати?

Додамо сюди ще юридичний казус. Обробляти землю мають право юридичні особи — сільгосппідприємства. Навіть фермерське господарство з одного фермера — це юридична особа, але володіти землею юридична особа права не має. То яка тоді мета пропонованої аграрної реформи?

«Ми проти введення ринку землі у тому вигляді, який пропонують наявні на сьогодні законопроекти. Адже їх написано так, щоб люди, які працюють на землі, не могли продовжувати роботу. Фактично вони створені для того, щоб викупити землю в селян за копійки. У кого нині є вільні гроші? В олігархів та корупціонерів. Ось кому належатиме українська земля. Українську землю мають купувати українці — і фізичні, і юридичні особи», — зазначив голова Всеукраїнської аграрної ради Андрій Дикун.

Виконавчий директор Асоціації фермерів України Микола Стрижак зауважив, що неорганізований, без належного юридичного забезпечення розпродаж землі — це ще не земельна реформа, а базар. І недарма згадав Селянський банк часів Столипіна. Тоді селянам давали кредити на купівлю землі (й не лише землі, а й засобів виробництва), тепер не дають. І не дадуть: щоб придбати землю в усіх охочих її продати, за підрахунками Всеукраїнської аграрної ради, потрібно не менш як 35 мільярдів гривень, у банків вільних кредитних коштів удесятеро менше.

Опитування учасників форуму показало: 63,4% господарств зацікавлені в купівлі земель сільгосппризначення, але лише 20% з них мають на це кошти. Ще 52,7% сподіваються отримати на це кредит, але сподівання їхні, мабуть, марні.

Пам’ятаєте кавказький тост із відомої радянської кінокомедії: між бажанням і можливістю є велика, іноді нездоланна різниця. Хоч аграрний сектор у нас — найбільший в країні створювач ВВП, саме його банки кредитують неохоче. Навіть необізнана людина, зачувши таке, зрозуміє: заковика тут не в економічній, а в адміністративній площині. Якщо, скажімо, на думку НБУ, земля з-поміж усіх видів застави має найнижчий коефіцієнт ліквідності, то це відображення якихось сумнівних моментів та законодавчих невизначеностей, що лякають банкірів.

Некоректні приклади

Деякі народні обранці свідомо вводять громадськість в оману: мовляв, у більшості країн поширений вільний продаж землі. Цю тезу спростував голова правління корпорації «Сварог Вест Груп» Андрій Гордійчук: зовсім вільного продажу в світі майже не існує. Щоправда, наводять приклад США — там, мовляв, він є. Порівняли! У Сполучених Штатах земельні стосунки формувалися на ніким не зайнятих землях, їх міг отримати кожен охочий. Та колись і в нічийних степах півдня України козак міг взяти в обробіток стільки землі, скільки за день конем об’їде. За таких умов вільний ринок без обмежень міг існувати — але ж не тепер, коли, буває, на одну ділянку претендують кілька власників.

Ще некоректніше, зауважив Андрій Гордійчук, наводити приклад країн Південної Америки — Аргентини, Бразилії. Там некерований розпродаж землі призвів до обезземелення фермерів.

Також варто наголосити: нібито вільний ринок землі у розвинених країнах має запобіжники та обмеження, найперше — так зване переважне право. Зазвичай воно має такий вигляд: якщо ділянку виставляють на продаж (інформацію про це обов’язково слід оприлюднити), право на її купівлю насамперед мають сусіди, щоб уникнути розпорошення земель, потім — місцева громада, затим — держава, і лише тоді, коли серед усіх перелічених категорій охочих нема, ділянка надходить у вільний продаж. На доцільності запровадження такої системи в нас наголошують багато фахівців, але чи її планують? Наскільки відомо, ні.

Мало часу чи забагато амбіцій?

Андрій Гордійчук глузує з тих народних обранців, які вимагають за будь-яку ціну пришвидшити розпродаж землі — мовляв, мало часу. Мало в тих, хто хоче скупити землю за безцінь! А цивілізований ринок не можна запроваджувати, якщо не вирішено багато організаційних питань.

Не упорядковано земельні відносини. За словами Михайла Соколова, в Україні вже нині, коли ринку землі ще нема, щорічно виникає майже 10 тисяч земельних спорів. І це не означає, що торішні спори вже вирішено — навпаки, їхня кількість рік у рік наростає, мов снігова куля.

Далеко не всі землі внесено до земельного кадастру — орієнтовно 70%, точніше ніхто не знає; в реєстрі майнових прав — не більш як 14%. А з того, що там є, деякі позиції гідні подиву: ділянки накладаються одна на одну, заходять у лісосмуги, на території ферм і підприємств, навіть у ставки й річки, інші мають одночасно по кілька господарів. І з таким багажем збираємося йти у ринок?

Це зауважив і народний депутат Олександр Бакуменко. За його словами, не лише не проведено інвентаризації земель — не визначено процедури їх консолідації, не створено належної інфраструктури, не запроваджено юридичних запобіжних заходів для убезпечення від спекуляцій з перепродажем.

А спокуса спекуляцій виникне неодмінно. Адже ціни на первинному ринку землі неминуче будуть низькими з дуже простої причини: через істотне перевищення пропозиції над попитом. Як ми вже сказали, хто може бути покупцем землі — досі не зрозуміло, натомість не менш як половина власників паїв (можливо, і більше) готові продати їх хоч зараз.

При цьому, як зауважив Андрій Гордійчук, більшість продає не тому, щоб отримати стартовий капітал і розпочати новий вид діяльності, як у розвинених країнах, а просто для того, щоб купити собі хліба. То як можна сподіватися отримати за наділ справедливу ціну? І що станеться з колишніми власниками паїв, коли гроші, отримані за пай, закінчаться і навіть на орендну плату надії вже не буде? Це деякі народні депутати називають новим стимулом до економічного зростання і розвитку сільських територій?

Але ось диво: частина народних обранців цих зауважень воліє просто не чути, а наполягає на якнайскорішому запровадженні ринку землі без урахування думки самих аграріїв, не кажу вже про решту суспільства. І при цьому вперто повторюють ту саму заїжджену пісню про економічне зростання, навіть не помічаючи, що замість слів «ринок землі» самі ж говорять «продаж».

Ігри з вогнем по-українськи

Чим пояснити таке очевидне нехтування об’єктивними реаліями? Аграрії — учасники форуму в розмовах прозоро натякали на близькість деяких депутатів — ініціаторів подання до Конституційного суду про скасування мораторію на продаж землі до власників великого агробізнесу. Так чи не так, але надмірний поспіх у впровадженні заходу, який далеко не однозначно сприймає суспільство, може мати далекосяжні негативні наслідки.

До речі, про суспільство на форумі довелося почути й таку думку: навіщо всеукраїнський референдум, адже питання землі стосуються лише аграріїв? Так, ніби питання продовольчої безпеки країни, політичної та соціальної стабільності решти суспільства не стосуються. Або інша думка: референдум не потрібен, бо позицію більшості суспільства і так знаємо.

Так, референдум не має сили закону, його результати можна враховувати, можна ні. Можна й взагалі заборонити його проведення. Але до чого може призвести ігнорування думки суспільства?

На це прозоро натякнув закордонний гість депутат сейму Литовської Республіки Казіс Станкявічюс: до радянської окупації Литви там 90% орних земель належало фермерам, в інших країнах Балтії — трохи менше. І саме в Литві був найпотужніший антирадянський партизанський рух, останній бій литовських повстанців із загонами КДБ зафіксовано аж 1971 року. Це застереження: надто різкі рухи у такій делікатній царині, як земельне питання, можуть бути небезпечними.

Тут ще варто зауважити на одному чиннику, про який говорять мало і неохоче, але завжди мають на увазі: це тотальна недовіра народу до влади, яка дедалі посилюється через непопулярні заходи, зокрема в агарній галузі, — скасування спецрежиму ПДВ. Тому якщо в кожній новій ініціативі влади люди вбачають підступ, їх не можна за це засуджувати.

До речі, одна з гілок влади — правоохоронна система, і якщо на місцях ця гілка не захищає хлібороба від рейдерів, а навпаки, їм потурає, то це мінус авторитету всієї влади. Тож тепер виникає побоювання: чи не призведе відкриття ринку землі до пишного розквіту нового виду рейдерства — змушування власників паїв до продажу за невигідною ціною?

Володимир КОЛЮБАКІН
для «Урядового кур’єра»